Краще вчитися на чужих помилках

Робота переможця обласного конкурсу Середи Олександри

Це був звичайнісінький зимовий день. Можливо, він вирізнявся з-поміж інших лише тим, що сьогодні вночі випало багато пухнастого снігу, тож після уроків я поспішав додому, аби скоріше закинути портфель і гайнути з друзями до парку кататися на санчатах.

Непевно рухалися машини, і часто виникали “пробки” на дорогах. Я вирішив, що надійніше буде добратися додому пішки, і вийшов із трамваю. Квапливо крокував по вулицях,  сховавши підборіддя в комір. Морозець пощипував,  сніг  хрустів під ногами. Час від часу зупиняв погляд на засніжених будинках та шибках вікон з химерними візерунками, схожих на мазки пензля. Аж ось за рогом показалась багатоповерхівка, що височіла над землею, ніби торкаючись хмар рогачами телеантен, і сама нагадувала хмару. Сюди разом з батьками ми переїхали цього літа із невеличкого провінційного містечка.

На подвір’ї перед будинком безладно метушились люди. Що це? Що сталося?  Я повільно  піднімаю  очі вгору. Серце стискається: з вікна валить чорний дим, немов тисячі чорних бридких гадюк в’ється вгору, намагаючись дістатись неба. Серед юрби цікавих, що позбігалися з ближчих осель і обступили пожарище, починають лементувати жінки. Мене охоплює крижаний холод, тисячі голочок впиваються в моє тіло. У голові прокручується думка: це ж палає квартира сусідів, в якій мешкає старенька бабуся разом з онуком – моїм товаришем. Мені страшно. Раптом мені здається, що на мене  дивляться чиїсь стурбовані очі, блискаючи тривожно, ніби благаючи про допомогу. Треба щось робити! Що роблять в таких ситуаціях? Я витягаю з кишені мобільний телефон, викликаю пожежних.

Нарешті жалісно завила сирена. За лічені хвилини сюди з’їжджається більше 10-ти пожежних машин.  Я підбігаю до одного з пожежників, нервово сіпаю його за рукав:

  • Там люди, там..там мій товариш… Ванько.

Пожежник легенько відштовхує мене вбік і швиденько дістає  автодрабину.

Розкладається вона досить швидко. А ось вже він готовий підійматися на сьомий поверх.

Акуратно, але швидко він залазить на першу сходинку, потім розмашистими кроками вогнеборець прямує вгору.

Люди, що зібрались біля будинку, затамувавши подих, спостерігають за кожним рухом пожежників.

Рятувальник, піднімаючись по сходах, тягне за собою шланг, з якого і буде гаситися загоряння.

Ще трішки, ще зовсім трішечки (але час, здається, зупинився, завмер від страху), ось пожежник прямо-таки встрибує на балкон сьомого поверху, прямуючи в жорстокі пазурі вогню.

«Хлопці, подавайте воду», – кричить своїм «бійцям» командир пожежного загону. Мужні хлопці, дивлячись у вічі смерті,  вступають у двобій з вогнем. Нарешті полум’я вщухає. На руках пожежники виносять непритомну бабусю та онука, які згодом приходять до тями, дякуючи своїм рятівникам. Усі полегшено зітхнули.

А якби пожежники не приїхали вчасно? Що тоді? А раптом? Страшно навіть подумати…

На щастя, все обійшлося. То ж ця історія нехай стане  доброю наукою для тих, хто продовжує залишати увімкнену плиту без нагляду. Як кажуть в народі: «Краще вчитися на чужих помилках».