Квіти мого дитинства

Робота переможця Всеукраїнського фестивалю чорнобривців Дробідька Владислава

Смачно позіхнувши, сонце покотилось ген за виднокрай, на землю спускались сутінки.

Місто затихало,  лиш час від часу здригалось від реву  двигунів невгамовних автівок. Куди вони прямують, для чого, а, можливо, вони заблукали у лабіринтах сучасного життя.

Та мої роздуми вмить обірвались, ми зупинились, і так не хочеться виходити з теплого комфортного авто, тим паче нас давненько вже  тут ніхто не чекає. Пересилюю себе, похмурі сірі ворота, поскрипуючи, коливаються в такт ночі, самотні маленькі віконця зажурились, чи то від того, що у повітрі осінь, чи то від туги за своєю господинею. Ганок давно уже потрібно ремонтувати, але все руки не доходять, як його потоваришувати з часом, але він невблаганний, не жаліє нікого, летить, мчить, а куди…

Раптом погляд зупиняється на жовтогарячих голівках чорнобривців, залитих місячним сяйвом, на обличчі з’являється таємнича усмішка. Немов теплою ніжною ковдрою, як в дитинстві бабуся вкривала мене, малого, розповідаючи про вовчика-братика, хитру лисичку, так огортають давно забуті спогади дитинства. Пригадую, як маленьким білявим хлоп’ям купався у золотавому морі, вирушав у далекі мандрівки поміж тендітних сонячних квітів. Бабуся інколи гримала, мовляв, поламаєш мої улюблені чорнобривчики, але якось по-доброму, по-особливому, а потім пригощала цукерками. Цей смак я не забуду ніколи.

Цікаво, а хто ж їх насіяв, адже бабуся тут давно вже не живе, можливо, самі…, наперекір всьому: долі, часу…як символ отчого дому, щирої любові, вірності, як незрадливий оберіг духовності нашого народу.