Легенда про Чорнобривчиків

Робота учасника Всеукраїнського фестивалю чорнобривців Пономаренко Вікторії Романівни

Було це давно-давно, коли ще на нашу землю нападали кочівники-печеніги. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилася кров, сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат та хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну. На лівому березі Дніпра у мальовничому селі, оточеному чудовими садами і лісами, овіяному таємничими легендами жили  хлопчики – Іванко та Петрик. Були вони однолітками, ще й схожими між собою – гарні, кароокі, чорноброві, ніколи не розлучалися,  тож односельці називали їх Чорнобривчиками.  Багато горя принесли вороги  та віддалене село, де жили друзі-Чорнобривчики, кочівники просто не помічали.

Та так тривало недовго, настала лиха година, коли прийшла звістка, що вороги мчать сюди з усіх сил. Не було звідки чекати допомоги, розпач і безсилля панували всюди. Та Іванко і Петрик не розгубилися: вирішили прохати порятунку у матері-природи. «Врятуй нас від ворогів. Дай нам зброю, щоб захистити свій край, оселю, односельчан,» –   благали Чорнобривчики, звертаючись до високого столітнього  дуба,  гілля якого сягало майже до хмар. На одній з віт сиділа стара сова, купаючись у променях вранішнього сонця, і пильно розглядала хлопчиків. Навколо залягла тиша, природа затамувала подих у передчутті чогось незвичайного. Та раптом, звідки не візьмись, до ніг впали  дві торбинки. Сова повільно  озирнулась довкола і прошепотіла: «Ось вам маленькі мішечки з чарівними стрілами, треба їх розсіяти повсюди. Поспішайте. Часу зовсім обмаль». І зникла, розтанула серед гущавини..

Коли Іванко з Петриком заглянули  всередину, там, справді, було безліч малесеньких білих стріл з чорними наконечниками. Хіба ними можна захистися від ворогів?  Та Чорнобривчики вирішили дослухатися поради, взяли чарівні мішечки. Іванко побіг праворуч, а  Петрик – ліворуч. Щедро сипали малесенькі стріли на землю з думками про порятунок рідної землі. А вороги були вже не за горами, а зовсім поряд, швидко наближались вони до села. Здавалось, ніхто і ніщо не врятує, селяни вже бачили оскаженілі обличчя кочівників.

І в цю мить сталося диво. Навколо з-під землі стали стрімко проростати дивні квіти, червоні, жовтогарячі, коричневі з пухнастими зеленими листочками, вони мали різкий терпкий аромат. Людям вони пахли, а от вороги відсахнулися від них. Коні відмовлялися йти далі, скидаючи з себе вершників. Очманілі кочівники здивовано витріщали очі не в змозі переступити зачароване море з квітів, впіймавши облизня,  вороги подалися геть і більше ніколи не наближалися до цього села, вважаючи його зачарованим.

А рятівні квіти на честь двох маленьких друзі назвали чорнобривцями.

З того часу українці дуже люблять ці квіти. Чорнобривці від червня і до пізньої осені квітнуть на обійстях багатьох дворів, слугуючи оберегом від усього поганого та злого.