Чашка малинового чаю

Робота переможця обласного  конкурсу учнівської та студентської творчості «Мій народний герой» учня 10 класу Базар’ї Іллі Вячеславовича

Невелика кімната, стіни, пофарбовані у білий колір, повітря з терпким ароматом ліків, а на вулиці буяє весна, сади потопають у білопінному цвітінні, легкий вітерець кружляє у танку.

Лікар сказав, що я одужую, скоро випише додому. Скоріше б. Але час, мабуть, заблукав,  загубивсь у довжелезних лікарняних коридорах. І все наче добре, а на душі коти шкребуть. Відмахуюсь від неприємних нав’язливих думок, поринаю у теплі спогади.

Як спалахи кінокамери у пам’яті виринають кадри, миттєво змінюючи один одного. Вони різні: яскраві, приємні, веселкові і просто чорно-білі, безбарвні, останніх значно менше. На них тато і я, а ще бабуся.

Мами я не пам’ятаю, вона залишила нас з татом, коли мені було два рочки. Цікаво, як вона? Де? Як пахнуть її руки, які вони на дотик? Моя сім’я – це тато і я. Він мені і мама, і батько, і друг, і порадник, і ангел-охоронець. Так ми і жили: тато радів моїм першим успіхам і перемогам, і разом ми долали всілякі труднощі. А довгими зимовими вечорами за чашкою  ароматного чаю із малини ми любили поговорити про різні дрібниці, з яких складалось життя нашої маленької сім’ї.

Та в якусь мить все змінилось, війна увірвалась у нашу оселю, наше життя. Одного разу тато повернувсь з роботи раніше, ніж зазвичай. Довго ходив по квартирі, щось обдумував. А потім сказав: «Сину, ти вже дорослий. Ти сильний. Ти мене зрозумієш. (Голос його тремтів, обличчя було схвильоване, ніколи не забуду цього погляду) Мене  викликали до військкомату. Розумієш… Я мушу… Я тебе дуже люблю… але там мої побратими… я повинен…. заради тебе… заради твого  майбутнього …за свою країну…»

У квартирі затамувала тиша, довга, гнітюча. Я вперше в житті бачив, як плачуть чоловіки. Велика сльоза скотилась по щоці тата.

Якийсь злий чаклун безжально  розділив моє життя на до і після.

Мені довелось змінити школу, свої звички, звикати до нових умов життя: я – війна – тато.  Тут, на новому місці навчання, мені добре і затишно. От тільки не люблю я свят і вихідних, друзі роз’їжджаються по домівках, а я залишаюся сам на сам  зі своїми думками. Та все це дрібниці. Просто треба перечекати. Війна закінчиться, і тато повернеться додому живим і неушкодженим, і знову буде все, як було: я, тато і чашка ароматного чаю з малини.