Конспект виховної години “Щоб у серці жила Україна”

МЕТА: поглибити знання учнів з історії України. Формувати національну свідомість школярів. Розвивати почуття патріотизму, гордості за свою Батьківщину, бажання стати її захисником, справжнім громадянином України. Виховувати свідомого, компетентного і відповідального громадянина, який є соціально і політично активною особистістю, здатною до саморозвитку і самореалізації в демократичному суспільстві, повагу до історичної спадщини українського народу.

ХІД УРОКУ

Вступ

Ліна Костенко у книзі «Записки українського самашедшого» сказала так:

«Ми унікальна нація.

У нас хліборобів морили голодом (Голодомор 1932-33 років).

Режисери ставили спектаклі у концтаборах.

Поетів закопували у вічну мерзлоту.

У кого ще є атомний саркофаг? У нас є.

А ви думали що Україна так просто.

Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли усі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробовувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни!»

Демонстрація фільму про Україну із вступним словом вчителя.

Одна батьківщина і двох не буває,

Місця, де родились, завжди святі,

Хто рідну оселю свою забуває,

Той долі не знайде в житті.

Чи можна забути ту пісню, що мати,

Співала малому, коли засинав?

Чи можна забути ту стежку до хати,

Що босим колись протоптав?

Сценка №1

Тарас і Степан

Тарас. Дивись, Степане, як прегарно сонце заходить! Зачервонілось – як пожар. А небо – як прекрасно красками міниться! Ех, як хотілось би мені уміти вже добре малювати, мати фарби і змалювати оту красу…

Сонце заходить, гора  чорніє,

Пташечка тихне, наче німіє…

Степан. Так… Сонце заходить – то й час нам уже додому.

Тарас.  Степане, ти йди, а я заночую тут, у степу.

Степан. Не хочеш йти додому.

Тарас. Не хочу… Там мачуха бити мене буде…

Степан. А не будеш боятися? Це ж лячно самому ночувати в степу на могилі. Тарас. Чого лячно? Тут гарно як! Дивись лиш за байраком байрак, а там  – степ та могила.

(Степан виходить. Тарас сідає. Думає. Виходить козак.)

Козак. А що, злякався, хлопче?

Тарас. Ні. Я здивувався лише.

Козак. А чи ти знаєш: хто я такий?

Тарас. Знаю! Ви – козак запорізький.

Козак. Так, сину. А звідки ж ти знаєш про козаків?

Тарас. Мені дідусь розповідав, як козаки по морю гуляли, слави добували та з неволі братів визволяли?

(Козак обперся на списа!)

Козак. Ой так, сину:

Було колись на Україні ревіли гармати

Було колись, запорожці вміли панувати!

Панували, добували і славу, і волю –

Минулося… (показує навкруг рукою)

Осталися могили по полю.

А чи розповідав тобі твій дідусь,

За що боролись ми з врагами.

Тарас. Так, за добро рідного краю, за Україну…

Козак. (радісно) А… Так значить не вмерла ще наша слава, та й не вмерла ще в народу пам’ять славної минувшини! (Виходять)

Учень.

У рідному краї і серце співає,

Лелеки здалека нам весни несуть,

У рідному краї і небо безкрає,

Потоки, потоки, мов струни течуть.

Учениця.

Тут кожна травинка і кожна билинка

Вигойдують мрії на теплих вітрах.

Під мальвами – вікна, в саду – материнка,

Оспівані щедро в піснях.

Сценка №2

(Уривок із драми «Бояриня» Л.Українки)

Степан. Не журись, Оксано, ось хутко знов побачимо, як там світить і сонце, і місяць на Україні.

Оксана. Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне душа полине…

Степан. Бог з тобою, люба! Чи я ж би про таке тобі казав? Надумав я поїхати з тобою в гостину до твоїх.

Оксана. Велике діло, що ти надумав! Цар думки заверне!

Степан. Цар пустить. Вже ж тепер на Україні утихомирилось.

Оксана. Як ти кажеш? Утихомирилось? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, се мир по-твоєму –  ота руїна? Отак і я утихомирюсь хутко у труні.

Степан. Ти одживешся на Вкраїні. Москва не може заступити сонця, зв’ялити гаю рідного, зсушити річок веселих.

Оксана. Годі, не кажи. Нікуди я тепер не поїду.

Степан. Чому ж?

Оксана. Не хочу.

Степан. Що ж се ти говориш?

Оксана. А я дивуюсь, ти з яким лицем збираєшся з’явитись на Вкраїні? Сидів-сидів у запічку московськім, поки лилась кров, поки змагання велось за життя там, на Вкраїні – тепер, як втихомирилось, ти їдеш того легкого сонця заживати, що не дістали руки загребущі, та гаєм недопаленим втішатись. На пожарищі хочеш подивитись, чи там широко розлились ріки від сліз та крові.

Степан. Ти, Оксано, вмієш зарізати словами без ножа. Оксаночко. Поїдемо на Вкраїну! Ну я тебе прошу! Там батько, мати, родина, приятелі, там ти з ними розважишся.

Оксана. Я й у вічі не посмію їм глянути.

Степан. (з тугою) Ой краще б я тобі таке не казав. Бач: сонце вже на заході. Оксана. (дивиться на захід сонця) Добраніч, сонечко. Ідеш на захід. Ти побачиш Україну – привітай. (Виходять.)

Сьогодні життя України змінюється на очах, постає стара, як ця земля, держава – вільна, незалежна, сонцем осяяна Україна. Ви – частинка народу. Без вас, без мене, без нас усіх немає ні народу, ні історії. І нам творити нову історію держави, що займе належне місце серед вільних і рівних країн планети.

Не розчаровуйсь в Україні,

А розумій її печаль.

Що робиш ти для неї нині –

У себе спершу запитай.

Не розчаровуйсь в Україні,

Вона свята, а грішні – ми

В її недолі часто винні

Її ж бо дочки і сини.

Не розчаровуйсь в Україні,

Ідеї волі певним будь,

Бо тільки той є справжнім сином,

Хто вміє неньку захистить.

Не розчаровуйсь в Україні,

Вір,що мине важка пора,

Розквітне пишний цвіт калини,

В садах достатку і добра.