Сценарій “Свято мови”

Бринить, співає українська мова, чарує, тішить і п’янить 

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого,

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!»

Згорають очі слів, згорають слів повіки.

Та є слова, що рвуть байдужий рот.

Це наше слово. Жить йому повіки.

Народ всевічний. Слово – наш народ.

Ведуча.  Найбільше й найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя і свої сподіванки, розум, досвід, почування.

Ведучий. Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність  Батьківщини, хто збагнув відтінки і пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері,  як добрим ім’ям своєї родини. Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово, — це людина без роду і племені.

Ведуча. 6 листопада 1997 року було підписано Указ Президента України, у якому говориться: “На підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливості ролі української мови в консолідації суспільства постановляю: “Установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця”.

Ведучий. Нелегкою і часто трагічною була історія нашого волелюбного народу. Віками він не мав справжньої волі, про яку завжди мріяв. Протягом кількох століть знищувалась культура українського народу, особливої наруги зазнавала наша мова, оскільки саме вона була, є і буде коренем роду українського. ЇЇ забороняли, ігнорували, принижували.

Виконується пісня «Моїй Україні» (слова і музика О. Мельник).

Ведуча. Сьогодні Україна та її культура святкують своє відродження. Але цьому передувала тяжка боротьба.

Звучить мелодія. На сцені 12 дівчат в українському вбранні. Кожна із них зачитує одну із дат в скорботному календарі української мови, після чого повертається і йде в глибину сцени.

1720 рік – російський цар Петро I заборонив друкувати книжки українською мовою.

1796 рік – видано розпорядження про вилучення у населення України українських букварів та українських текстів із церковних книг.

1775 рік – зруйновано Запорізьку Січ і закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях.

1862 рік – закрито українські недільні школи, які безкоштовно організовували видатні діячі української культури.

1863 рік  – указ російського міністра Валуєва про заборону видання книжок українською мовою.

1876 рік – указ російського царя Олександра ІІ про заборону друкування нот українських пісень.

1884 рік  – закрито всі українські театри.

1908 рік  – вся культура і освітня діяльність в Україні визнана царським урядом Росії шкідливою.

1914 рік – російський цар Микола ІІ ліквідує українську пресу: газети і журнали.

1938 рік  – сталінський уряд видає постанову про обов’язкове вивчення російської мови, чим підтинає коріння мові українській.

1983 рік  – видано постанову про так зване посилене вивчення російської мови в школах і поділ класів в українських школах на дві групи, що привело до нехтування рідною мовою навіть багатьма українцями.

1989 рік  – видано постанову, яка закріплювала в Україні  російську мову  як офіційну загальнодержавну мову, чим українську мову було відсунуто на третій план, що позначається ще й сьогодні.

На сцену виходять читці в українських сорочках.

1-й читець

О мово! Через «і» та через «ї»,

Чи, пак, через одну та дві сльозини

Іти на Соловки та на Сингаї

За «гріх» судилось не одному сину.

2-й читець

Як довго ждали ми своєї волі слова!

І ось воно тепер співа, бринить.

Бринить, співає українська мова,

Чарує, тішить і п’янить.

3-й читець

Як довго ждали ми!

Уклін чолом народу,

Що рідну мову нам зберіг,

Зберіг в таку тяжку негоду,

Коли і сам стоять не міг.

1-й читець

Трембітна мово, музико, калино!

Звучи в розмові, повсякчас звучи.

Говориш ти – говорить Україна.

О рідне слово, більше не мовчи!

2-й читець

Не замовкай ніколи, рідне слово,

Іскрися жартом, піснею злітай.

Над нами квітни завжди веселково,

Щоб сяяв щастям український край.

Виконується пісня «Мова єднання – це українська»  (слова і музика О.Самойдюка).

На сцену виходить дівчинка в українському костюмі.

Монолог Мови

Я невтомна й працьовита, не омину жодного закутка, жодної оселі. Загляну і в карпатські гори, і в поліські простори, покружляю дзвінкою луною і по Наддніпрянщині, і в деснянських долинах. Не шкодую ні сили, ні багатоголосих барв, дарую всім і кожному частинку своєї самобутньої незрівнянної душі. Дзвеніла потічком у смерекових зрубах, співала жайворонком над білосніжними мазаночками і розливалася сосновим духом у поліських хатинах… От лиш панське ярмо уривало шию, напувало гірким потом.

Летіли роки, а я все не старіла, а я розквітала більше і яскравіше. Ніжними ліричними співанками, войовничими гімнами і просто старовинними стрілецькими піснями перекочувалася в степовому різнотрав’ї. Свіча надії ще палахкотить у моєму серці, і сію, сію свою запашну житню любов і колоскове мелодійне словесо з гірким калиновим присмаком.

Допоки живу я, дзвінка і солов’їна, доти топтатимеш ряст і ти…

Інсценізація вірша «Як би тобі, доню…»

(Діалог матері та дочки. Обидві у вишиванках)

Мати

Як би тобі, доню, в світі не було,

Не скупись ніколи людям на добро.

Бо і так доволі хтось насіяв зла,

І холонуть душі наші без тепла.

Донька   

Забувають діти мову матерів.

Глянь, від того болю світ аж посірів.

Стогне від розпуки зранена земля,

І сивіти стала матінка моя.

Мати 

Доню моя, доню, синьоока зірко,

У житті буває солодко і гірко.

Як би твої очі не манили зваби,

Не посмій вчинити Батьківщині зради.

Не посмій зламати гілку калинову –

Сиротою станеш, як забудеш мову.

Можеш призабути запах рути-м’яти,

Але рідну мову мусиш пам’ятати.

Можеш не впізнати голосу діброви,

Та не смій зректися маминої мови!

Виконується пісня «Моя Україна».